Перший сеанс у психотерапевта
Моє знайомство з психотерапією почалось з цікавості до статей та книжок Фріца Перлза. Є такий розумний дядько, читанням книжок якого я захоплювалась. І часом перечитую.
Я завжди любила читати, особливо складні тексти. На той час я навчалась в аспірантурі та писала кандидатську дисертацію. У вільний час активно займалась йогою та медитаціями, намагаючись спіймати дзен та приборкати емоції.
Після певних перепетій в особистому житті, я поділилась своїми переживаннями з дівчиною, до якої ходила на йогу. Вона мене вислухала і запитала "Катя, а ти не хочеш походити до психотерапевта?". Я хвилину подумала і відповіла "Хочу". Мені було страшно, трошки ніяково. І одночасно я була вдячна за запитання, без нього я, мабуть, і досі читала книжки в очікуванні, коли вони позитивно на мене вплинуть. Коли мозком 100500 все зрозуміло, а емоційно все не спрацьовує. Від чого і розгубленість і бессилля, і злість виникала.
Дівчина була психотерапевтом. Ми домовились про дату і час.
Напередодні я весь день хвилювалась. Це було хвилювання схоже на те, коли ідеш на 1 вересня у перший клас чи університет. І є купа інтересу до того, як воно буде, якою буде така зустріч, що про мене подумає і скаже терапевт, коли я буду про себе розказувати. Весь день так і пройшов - у хвилюванні і фантазіях.
На зустріч з терапевтом я буквально бігла. І коли опинилась вже у кабінеті, дуже розгубилась. Не знала, з чого почати, що розказувати про себе. Взагалі на той момент мені було ніяково говорити про себе, у моїй картинці це було якось не правильно і дуже бентежило. Терапевт підтримувала мене цікавістю і задавала питання.
Звичайно, я очікувала дзену з першої зустрічі, але його не вдалось досягти у процесі. Тому на питання терапевта, чи буду я продовжувати ходити на терапію, відповіла твердим "так".
І коли вже вийшла на вулицю, мене проймала радість і гордість, що я прийшла до психотерапевта. І в той же вечір розказувала про це всім своїм друзям. Найпоширенішою реакцію було мовчання і коментар, на кшталт "ти так говориш про це, ніби купила нове плаття. ти завжди така щаслива та життєрадісна, у тебе щось сталось?".
І я зрозуміла, що точно сталось. Терапевт ні разу за годину не сказала "та це фігня, забєй!" або "та не бери дурного в голову", або "не переживай". Бо воно ж спочатку "забєй!", а потім спати тижнями не дає, ніби намагається вибратися з того внутрішнього ящика, у якому забив. І мабуть це вже стало значною, на той момент, зміною для мене. І здивуванням.
Я продовжила відвідувати особисту терапію, потім познайомилась з груповою, захотіла піти вчитись. Так, поступово, трохи більше, ніж через рік після першої сесії у терапевта, я була у навчальному проекті.
Я завжди любила читати, особливо складні тексти. На той час я навчалась в аспірантурі та писала кандидатську дисертацію. У вільний час активно займалась йогою та медитаціями, намагаючись спіймати дзен та приборкати емоції.
Після певних перепетій в особистому житті, я поділилась своїми переживаннями з дівчиною, до якої ходила на йогу. Вона мене вислухала і запитала "Катя, а ти не хочеш походити до психотерапевта?". Я хвилину подумала і відповіла "Хочу". Мені було страшно, трошки ніяково. І одночасно я була вдячна за запитання, без нього я, мабуть, і досі читала книжки в очікуванні, коли вони позитивно на мене вплинуть. Коли мозком 100500 все зрозуміло, а емоційно все не спрацьовує. Від чого і розгубленість і бессилля, і злість виникала.
Дівчина була психотерапевтом. Ми домовились про дату і час.
Напередодні я весь день хвилювалась. Це було хвилювання схоже на те, коли ідеш на 1 вересня у перший клас чи університет. І є купа інтересу до того, як воно буде, якою буде така зустріч, що про мене подумає і скаже терапевт, коли я буду про себе розказувати. Весь день так і пройшов - у хвилюванні і фантазіях.
На зустріч з терапевтом я буквально бігла. І коли опинилась вже у кабінеті, дуже розгубилась. Не знала, з чого почати, що розказувати про себе. Взагалі на той момент мені було ніяково говорити про себе, у моїй картинці це було якось не правильно і дуже бентежило. Терапевт підтримувала мене цікавістю і задавала питання.
Звичайно, я очікувала дзену з першої зустрічі, але його не вдалось досягти у процесі. Тому на питання терапевта, чи буду я продовжувати ходити на терапію, відповіла твердим "так".
І коли вже вийшла на вулицю, мене проймала радість і гордість, що я прийшла до психотерапевта. І в той же вечір розказувала про це всім своїм друзям. Найпоширенішою реакцію було мовчання і коментар, на кшталт "ти так говориш про це, ніби купила нове плаття. ти завжди така щаслива та життєрадісна, у тебе щось сталось?".
І я зрозуміла, що точно сталось. Терапевт ні разу за годину не сказала "та це фігня, забєй!" або "та не бери дурного в голову", або "не переживай". Бо воно ж спочатку "забєй!", а потім спати тижнями не дає, ніби намагається вибратися з того внутрішнього ящика, у якому забив. І мабуть це вже стало значною, на той момент, зміною для мене. І здивуванням.
Я продовжила відвідувати особисту терапію, потім познайомилась з груповою, захотіла піти вчитись. Так, поступово, трохи більше, ніж через рік після першої сесії у терапевта, я була у навчальному проекті.
